Дженіфер Кан, історик мистецтва

ЧИ СПРАВДІ НАЇВНЕ МИСТЕЦТВО ТАКЕ ВЖЕ НАЇВНЕ?

Сільська криниця, річка або тихе озеро — постійні елементи картин українського народного живопису з ХІХ до середини ХХ століття. Вода, пишна зелена природа, квіти, що ростуть на землі або цвітуть на рукавах традиційних вишиванок. Таке повторення тем та елементів, наче за певною формулою, – особливість виду народного мистецтва, яке ми знаємо як наївне мистецтво. Наївне радше формально, оскільки всі його представники — самоучки, але зовсім не наївне за силою палітри, пензля, предмету зображення чи публіки.

У світі мистецтва довго виникали труднощі з категоризацією та визначенням цього виду мистецтва. Народне мистецтво – широкий термін, яким позначають вироби прикладного мистецтва місцевого вжитку, створені за регіональною традицією майстрами з базовою підготовкою або взагалі без неї. Примітивне мистецтво, яке часто плутають з мистецтвом наївним, стосується робіт доісторичних людей, що жили до ери письменності, зокрема в Африці та Океанії (згадаймо африканські скульптури, що справили неабиякий вплив на Пікассо й кубістів). Можливо, саме через теоретичні суперечки щодо термінології, під примітивним мистецтвом тепер розуміють мистецтво, що не є примітивним як таке, тобто грубо зробленим і візуально незграбним. Наївне мистецтво досі асоціюється з простотою і відсутністю глибини, що насправді рідко відповідає дійсності.

Інші терміни на позначення підкатегорій народного мистецтва означають, що миcтець живе чи працює поза межами освіченого суспільства (Art Brut, Outsider, marginal, art singulier) або позначають ідилічні образи чи психічну хворобу (візіонерське, інтуїтивне мистецтво). Ар Брют (дослівно “грубе мистецтво”) – найраніший термін, запроваджений в 1940 році французьким художником Жаном Дюбюффе. Ці підкатегорії народного мистецтва здебільшого позначають внутрішні образи, які зображають художники, що живуть за межами традиційної культури та суспільства. Як і всі згадані терміни, термін «наївне мистецтво» є досить розпливчастим, його вигадали мистецтвознавці на позначення творів миcтців-самоучок, що у своїх творах звертались до суспільства, а не до свого внутрішнього світу, як це робили художники-аутсайдери, душевнохворі художники. Анрі Руссо, безумовно, – найвідоміший представник наївного мистецтва.

Незалежно від того, яким терміном це назвати – народне, наївне або аутсайдерське – усі ці терміни пов’язані або протиставляються історичним цінностям у мистецтві, що сягають корінням традицій Ренесансу і походять із класичного мистецтва з його підкресленим натуралізмом, незмінно геометричними перспективами і використанням півтіней для створення ілюзії тривимірності. Коли наївне мистецтво почали розглядати з позицій модернізму та постмодернізму, ці категорії стали ще розмитішими. Можна, однак, виокремити загальні характеристики народного мистецтва різних типів із різних країн. У портреті фігури здебільшого чітко окреслені і показані тільки спереду або в профіль, досить грубо відтворені, з недосконалими пропорціями. Через нестачу «належної» перспективи, пейзажі й сільські краєвиди можуть видаватись негармонійними. Кольори зазвичай неприродно яскраві, відчувається надмір деталей, декоративності.

Народне мистецтво, включно з наївним, базується на традиції, хоча окремі миcтці часто модифікують традицію з метою створення свого впізнаваного стилю. У сільській місцевості й для художників, що працюють поза межами культурного мейнстріму, старі традиційні форми зберігаються набагато довше і нерідко перетворюються в регіональний стиль. Набагато важче обрахувати неймовірну енергію, оригінальність і яскравість народного мистецтва. Невчений художник, що реагує і перетворює у своїй роботі традиційні елементи, створює мистецтво, що пульсує творчістю і несподіваними рішеннями в естетичному плані.

Предмет зображення в наївному мистецтві часто заснований на життєвих подіях з оточення художника, на відміну від незвичних або езотеричних тем сучасного мистецтва. Типові теми - портрети членів родини, друзів, сусідів, зображення ферм або іншої приватної власності та побутові заняття. Крім того, багато хто з представників наївного мистецтва зображає популярні легенди, визначні історичні події, історії з народних пісень і казок, деякі композиції, перемальовані з відомих полотен, які вони побачили в книжках або на репродукціях. У всіх цих темах художник представляє певну історію. Оповідь і реалістичний стиль допомагають зробити твір доступним, знайомим і приємним. Безпосередність цих картин – одна з причин їхньої популярності: їхня ідея проста, вона притягує до себе і, на відміну від сучасного мистецтва, має певне значення для місцевого глядача, оскільки вона представляє культуру його дому.

Українські наївні картини ХІХ–ХХ століть не позбавлені глибинності. Незважаючи на відсутність художньої освіти, їхні автори навчалися в інших художників-самоучок у селі або на місцевих ярмарках, методом спроб і помилок, через вивчення творів високого мистецтва в журналах і книжках. Вони створювали картини, що користувались попитом на місцевому ринку. Кім Скалацький, колишній директор Полтавського музею мистецтва і один з провідних представників українського мистецтва, виділив численні відмінності між українськими наївними художниками і відзначив різницю між сільським художником, що працює на замовлення, і художником, що продає свої картини на місцевих ринках чи ярмарках. Художники-самоучки не є членами офіційних спілок, проте їхні твори не поступаються за якістю чи популярністю.

Через тривалі періоди ізоляції від Заходу протягом української історії, а також через віддаленість села, регіональні етнічні традиції тут підтримувались довше, ніж будь-де. Завдяки своєму географічному розташуванню українське народне мистецтво зберегло столітній вплив Візантійської імперії, православного і римо-католицького іконопису, а також доісторичних традицій. Значення народного мистецтва і наївного живопису в Україні в наші дні помітно різниться від значення фольклору в Західній Європі та Північній Америці. Ізольованість від західного модернізму протягом радянського періоду культурних репресій (які зачепили і наївне мистецтво, і «чужоземні» впливи) призвела до того, що наївне мистецтво виробило чітку ідентичність порівняно з народним мистецтвом США і Європи. Народне мистецтво в різноманітних його проявах набуло особливого значення в Україні як вираження спільної культурної історії з глибоким корінням. З огляду на актуальну потребу в національній культурній ідентичності, наївні художники можуть відіграти важливу роль для України.

Не дивно, що пейзажі та ідилічні сільські образи користуються особливою популярністю в країні, відомій своїми багатими чорноземами. Незважаючи на те, що роботи Семена Фурмана, що працював у Полтаві в 30-40-х роках, і Якова Ющенка з Березанського району, що на півночі України, не мають чіткого стилю, зазвичай у наївних пейзажах зображають яскраву, барвисту літню зелень, родичів і друзів, а також персонажів з легенд чи народних пісень. Сільська криниця - джерело життєдайної води і місце зібрання селян стає постійним образом таких картин. Вода ще може бути зображена як річка чи озеро з лебедями і дівчиною з коромислом на задньому плані. Класичні приклади цієї теми можна побачити в роботах Олександри Шабатури.

Більшість наївних художників зображають просту українську хату з солом’яним дахом і побіленими стінами на тлі блакитного неба, на якому кучерявиться дим з димаря. Техніка зображення може варіюватись від сильної стилізації до натуралізму, але дуже рідко на картинах можна знайти бурю чи зимовий пейзаж. Українські наївні пейзажі справляють заспокійливе враження мирної багатої землі, де немає згадок про буремне минуле, голод, розділеність.

Жанрові картини користуються не меншою популярністю і зображають велику кількість картин із щоденного життя і з легенд, зокрема тем залицяння (які часто відбуваються біля сільської криниці), традиційних козацьких ігрових поєдинків і сумних прощань із козаками, що ідуть у похід, пікніків, ринків і ярмарків, а також майже усіх найважливіших подій - від свят до весіль і збирання врожаю. Існує безліч варіацій на тему залицяння: дівчина потай від батьків іде по воду до криниці, де її чекає красень-козак. Ця тема повторюється в різних формах, іноді навіть розгнівана мати відстежує дівчину й козака з палицею в руці.

Багато з цих популярних тем узяті з українських народних пісень і літератури. Панас і Якилина Ярмоленки звертаються до популярної теми дівчини, що тужить за своїм коханим, який пішов на війну. Ця тема взята з вірша Тараса Шевченка. Кожна версія однієї історії демонструє індивідуальне бачення художника, проте, як і в іконописі, тут зберігаються основні елементи і тло. Досить популярними були і копії відомих полотен, побачених у каталогах. Одеський художник Георгій Малявін представляє сучасний зразок цієї давньої традиції перемальовування картин великих майстрів, додаючи знайомим зображенням унікальності й інтриги. Аж до середини ХХ століття наївні картини висіли в кожному домі поряд із родинними іконами і становили важливу частину українського життя.

Довга і буремна історія України дала багато мальовничих тем у живописі, особливо в період козацтва. Зображення легендарного козака Мамая стало символом незламного духу української незалежності: він водночас воїн і духовний проводир. «Козак» - турецьке за походженням слово, що означає «вільна людина», – тепер використовується на позначення українців, що заселяли степ на півдні України. Ім’я Мамай – невідомого походження, можливо, воно пішло від кримських або монгольських ханів ХІV століття і стало назвою для волоцюг чи розбійників.

На традиційних портретах цей кочівний лідер сидить, схрестивши ноги, або біля коня, що стоїть напоготові. Часто під картиною можна побачити віршовані рядки, в яких виявляється таємничість цього чоловіка: «Хоч ти на мене дивися, та ба не вгадаєш, відкіль родом і як зовуть…» У руках він незмінно тримає бандуру. Багато бандуристів були козаками і мандрівними музиками.

У багатьох українських будинках досі висить портрет Тараса Шевченка як ушанування його відданості українській мові та культурі. На портретах пензля Дмитра Перепелиці, Григорія Ксенза і Катерини Кайдаш-Машківської поета зображено вже в останні роки його важкого, але багатого на події життя. Шевченко народився у кріпацькій родині в 1814 році, навчався в Петербурзькій академії мистецтв і зміг викупитися з кріпацтва, хоча більшу частину життя провів у засланні за свої революційні твори і став національним символом для своєї батьківщини.

На замовлення представники наївного мистецтва виконували портрети сусідів, друзів і видатних особистостей. У 20-х роках популярність салонних портретів досягла навіть віддалених сільських куточків. Після голоду 1932-33 років і Другої світової війни сім’ї часто замовляли портрети своїх загиблих родичів і коханих. Про цю трагічну сторінку історії нагадують портрети роботи В. Альбічука, Катерини Білокур, Ганни Готвянської, Григорія Ксенза і Панаса Ярмоленка.

Іноді наївні художники звертались до натюрмортів, використовуючи ту саму наївну стилістичну техніку виділених форм, яскравих кольорів без півтонів і стилізованого малюнка. Дмитро Перепелиця з Полтави й Анастасія Рак створили яскраві натюрморти, Рак використала складну техніку малювання по склу. Квіткові композиції Катерини Білокур дуже натуралістичні, хоча вона була самоучкою, як і решта українських наївних художників. Білокур виробила індивідуальний стиль окремих мазків і неймовірного реалізму в деталях і тінях. Цей стиль важко віднести до якоїсь конкретної підкатегорії наївного мистецтва, саме тому її часто позиціонують як художницю зі своїм неповторним стилем.

Ще один український наївний художник із власним стилем — Марія Примаченко. Її живі звірі й квіти стилізовані до неймовірності. Часто декоративні елементи фантастичних створінь і абстрактні узори наївних художників можна побачити в узорах тканин. Містечко Петриківка в Дніпропетровській області відоме квітковими орнаментами, якими спочатку прикрашали стіни будинків. У 2013 році Петриківський розпис було внесено до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що принесло йому заслужену увагу світової спільноти.

Зважаючи на зосередженість на місцевій культурі й українській історії, ці наївні картини можуть здатись далекими і незрозумілими. Насправді ж, українські наївні художники створили полотна, що притягують кожного з нас своєю відкритістю, гуманністю, оптимістичним духом, радістю від щоденних справ. Якщо це і є недосвідчене розуміння світу, то краще б нам усім бути настільки ж наївними.

м. Броунсвіл, Техас (США)

Переклад з англійської Анастасії Цимбал