Наталка Гусар, мистець

2014.11.17

В 1975 році львівський мистець Іван Остафійчук прислав мені книжку «Катерина Білокур». Ту, що з мальвами на обкладинці. Так я вперше побачила праці Білокур. Я була зразу захопленa. Не так сюжетом, як кольором. Її комбінація кольорів – надзвичайна. Та інтенсивність і чутливість в її кольоратурі така індивідуальна, що її почерк не переплутаєш ні з ким іншим.

І мені подобалося, що її квіти не реалістичні. Це не ботаніка, хоч вона вдивляється в природу. Але малює так, якби вона була Бог. Сама вирішує всі ті найменші деталі – скільки там пелюсток на півонії, скільки крапочок на лілеї.... І в неї різні листки з різними квітами переплітаються.... В світі Білокур ріпа з трояндою може обніматися.

Мені здається, що вона малювала і думала про щось інше, ніж тільки квіти. Вона малювала долю кожної квітки. І кожна її квітка має біль, радість, журбу, чи ейфорію...

Я ТАК люблю Портрет племінниць! Там дівчина так доторкає воду, немов це щось заборонене... щось таке свіже, мокре, несподівано приємне... Її успішка така, що буває секунду – як на фото – хоч Білокур напевно не малювувала дівчину з фотографії. А той дзбанок, що друга сестра тримає – це як жіноча форма. В портреті багато символіки, яка читається в сучасному контексті.

Я часто дивлюся перший альбом Катерина Білокур*, де на обкладинці цей портрет. Приглядаюсь і весь час бачу щось нове в цій картині. Білокур так інтенсивно малює, що я можу довго дивитися, і все не побачу. Щойно тепер зауважила брови у цієї дівчини, що замочує палець – такі ніколи немикані, діточо-природні брови. Злучені, немов дві галузки з одної сосонки. Нагадують мені Фріду. Та знаю, що це не Фріда a племінниця Білокур.

Хоча в моїй уяві ця племінниця – це сама Білокур. Це як її “духовний автопортрет” і ця вода, яку вона так залюбки дотикає, це в її очах— Мистецтво.

В листах до Таранушенка Білокур часто нарікає, що не має фарб, нема де їх купити... Я вірю. Хоч дивлячись на її картини, в те тяжко повірити. Бо в неї кольоратура така вишукана. І є такі кольори, які я називаю специфічно Білокурівські – як той фіолетово-синій, наче чорнило з її листів. Або в неї часто кобальтовий холоднo-зелений поряд з таким гнилим зеленим, кольором переспілого квашеного огірка – як на листках тих двох півоній з Портрету племінниць. А всі листки обгорнені тонесеньким, як нитка, таким гірчичнo-жовтішим кольором. А в картині Півонії (1958) ця нитка кругом листків є в різних неприродно-чарівних кольорах – рожева, червона, помаранчева, і ця цитринова-гірчична. Це такий особливий Білокур жовтий колір – це її золото природи – як в картині Буйна.

Вперше я побачила її картини в Музеї українського народного декоративного мистецтва, що в київській Лаврі. В оригіналах кольори ще чутливіші, ніж на друкованих копіях. І я вперше помітила, що та картина з хлібом і редькою і квашеними огірками – Снідання – вона ручно зшитa з двох сторін. І той шов такий грубий, як шрам. Я розсміялась, бо сама часто додаю полотно до величини картини вже після того, як почну малювати. Часом ідея виростає більшою, ніж приготовлене полотно. А тут її ідея на цей розкішний весняний сніданок була відразу більшою, ніж вона мала полотно. Пізніше в Яготинській картинній галереї я побачила ту майже квадратну картину, де грона зеленого виноградy на помаранчевому тлі – там жовтий метелик і догори ногами пташина голова і троянди з синіми листками! Ухх! Я залюбилася!

Мені також подобаються її портрети. Особливо портрет Олі Білокур - дуже ніжний, і видно багато душі.