Олег Тістол, мистець

 ЩОБ КРАСИВО БУЛО!

про наїв, мотивації творчості Панаса Ярмоленка і більше

Я зібрав свою невелику колекцію народного примітиву. Давно хотів, щоб дома в мене були народні ікони. Шукав, купував їх на антикварному ринку – роздивляйся на землі, а тоді вибирав свої, справжні. Око мистця мені допомагало, адже я міг легко визначити, де річ справжня, а де підробка. Та й думаю, що серед непідробок міг вибрати найкращі, найцікавіші. Народне мистецтво мене давно цікавило.

Насправді, це мій вихідний матеріал. Народна ікона із залишками барока – це моє малярство 1980-90-х років.  Тобто, мої праці були основані на такому іконописному матеріалі (ілюстрація великої ікони). Ці барочні елементи орнаменту, рук – я просто продовжував. Не брав ці елементи, а створював своє, продовжуючи їх, і думаю, що заповнював свою малу нішу в мистецтві.

У мене в майстерні є одна-єдина наївна картина – пейзаж “Лебеді” – така мила і смішна. Коли я був зовсім молодим, років 16, то поїхав додому, на південь України. Тоді ще в багатьох хатах висіло таке наївне селянське малярство – зворушливі, красиві пейзажі, квіти, натюрморти. Вони мені страшенно подобалися, але я був бідним студентом, та й в голову не приходило, що можна  купувати картини. Вже пізніше, років через тридцять, шукав їх там спеціально, просив знайомих подивитися. Але вони вони “вийшли з моди” і ніхто їх більше не тримав в хаті. Тільки на подвір’ї моєї двоюрідної сестри, на літній кухні, прямо на цвяху на вулиці висіли “Лебеді” того самого художника, картини якого були раніше в багатьох хатах. І це було полотно, олія і в рамі! Я зняв її, трохи сам відреставрував і тепер вона в моїй колекції! Імені художника не вдалося напитати, ніхто вже не пам’ятає, але це примірно 1950-ті роки.  Такий собі пізній радянський кіч. Я, до речі, також займаюся кітчем, в принципі.

Для мене це дуже природнє. Не дивлячись на свої освіти і професіоналізм, відчуваю себе аутентичним, те, що називають “автохтоном”. Мені добре зрозуміла мотивація, ясно, як це робилося і для чому. Тобто, я ще встиг це спробувати. Термін “кітч” я вживаю із певною долею професійного снобізму, та й треба яякоось позначити цей стиль. Але ніяких негативних емоцій я туди не вкладаю – навпаки. Під час моєї виставки в Лондоні в 2011 році говорив з місцевим критиком. Дивлячись на мої “Гори” він запитав: а що це? Це православний кітч – відповів я. Так, як художник, я інтегрований в європейське західне мистецтво. Я вчився на ньому, виріс на ньому, але коли я створюю свої праці, то хочу бути екзотикою. Не навязливою, але екзотикою.

Що стосується екзотики, разом з Вінні (Костянтином) Реуновим і Миколою Маценком ми завжди займалися національними стереотипами, тобто українськими. Тому що це цікаво і тому що ми автохтони. Це не спеціально придумана програма і не пропагандиська піар-акція. Це те єдине, що я добре знаю.

Думаю, я добре розумію Панаса Ярмоленка, хоч його життя багато в чому відрізняється від мого, від нашого сучасного. Від 1920-х до 1950-х він створює сотні портретів своїх сусідів, родичів, односельців і незнайомих йому людей.  Такий собі узагальнений потрет переяслав-хмельницького краю із пейзажами і популярними сюжети, які я називаю “красивими стереотипами”. Він жив в селі, мав хату, родину, землю. За свої праці і за навчання малярству брав оплату – найчастіше зерном, оскільки грошей тоді мало хто бачив.
Мотивація його творчості неймовірно проста і зрозуміла – він створював малярство, культуру, своє уявлення про красу.

Конкретно, чітко, в історичному контексті. В наївному мистецтві якраз найцінніше те, що нема інших мотивацій, ніж естетичні.

Навіть портрети 1933-го року, 1942-го, 43-го – які він напевно створює за фотокартками і напевно вже тих нема в живих – але вони в нього красиві, з квітами, кавунами, млинами і килимами. Мусили бути КРАСИВИМИ, бо таким було уявлення про мистецтво того часу. В Ярмоленка особливо відчутно, що все починається з українського народного барока. І це було його нормальне природнє середовище.

Відчувається в його стилі вібдиток того радянського часу – барочність стримана, не така буйно красива.

Роль Ярмоленка в мистецтві дуже велика – він виконував культурну місію врятування автентичного уявлення про красу. Можете собі уявити, яким безпросвітним було сільське життя в 1930-ті? Тільки десь в 1960-х воно почало перетворюватися в більш-менш цивілізаційне.  Вкінці 60-х починався навіть радісний період – люди ставали багатші, збудували нові хати, красивіше почали вдягалися, майже забули голод. У мене є фотокартка кінця 60-х, де мій тато в шерстяному модному костюмі, в якому він міг вийти і Уолл-стріт і ніхто б не здивувався. І мама могла б пройтися по Пікаділлі в своєму шовковому платті.  Ще одне з того часу – я стою на фотні облупленої стіни сільської хати, а в руках дятяча коляска в формі мерседеса, яку мені купила мама. Це досить смішне поєднання і – зіткнення культур.  Чим займався Ярмоленко – він зсередини народного життя займався його еститизацією, збереженням памяті, збереженням культурних кодів.

Ось картина  і відразу лебеді. Вони перекочували з кітчу. Сам метод написання картини – це метод такого собі українського народного барока – вишуканими мазками. Насправді, це не мистецтво аутсайдерів – це мистецтво продовження особистої традиції. На мій погляд, польське бароко – така видозмінена версія західноєвропейського. Українське бароко відірване від цього стилю. Щось зовсім інше!

Мені з 1980-х років доводиться скрізь пояснювати – і в Москві, і в Лондоні, і в Києві – чому ми, сучасні мистці називали своє мистецтво “українське бароко”. Ми ще далі думаємо про цю функцію мистецтва, що була особливо важлива для барочного українського малярства – щоб красиво було! А далі починається серйозне дослідження більш глибших мотивацій. З ділянки етики, історії.

Ярмоленко – носій барочної свідомості, досить скромного складного періоду. Як і Григорій Ксьонз з Миргорода. Вони писали свої картини і зовсім не звертали увагу на навколишню історію мистецтва. І це нормально і це природньо. Після них (Панас Ярмоленко помер в 1954-му), в 60-ті роки зявилися такі видатні мистці як Андрій Антонюк в Миколаєві, як Володимир Макаренко в Дніпропетровську. Вони по-своєму продовжили традицію барока. І це вже інша професійна історія.

З картин Ярмоленка видно, що йому дуже хотілося досягти високого  рівня, тобто малювати не гірше, ніж Тиціан, наприклад. Насправді, він Тиціан в своєму прочитанні – і в цьому вся зворушливість. Але  головне тут – мотивація поступків. Здається, він не думав про кар’єру художню, про те, щоб потрапити в якісь галереї, про арт ринок – цього просто не було. Він малював для того, щоб було красиво – в цьому естетичне відношення українців до життя.

Мені приємні картини Ярмоленко і як глядачу. Він щиро і красиво пройшов свою історію життя і гарно вписався в історію мистецтва. Разом з тим, я не вважаю його рівним художником. Він малював свої портрети явно за фотокартками, але він це робив з різних причин. І одна з важливих, щоб внести естетичну якість в повсякденне життя людей. Те, що для голандських обивателів нормальним є вже 400 років – дома повинна висіти хороша дорога картина. Фотокартку вони могли і так повісити, але це не так красиво, не так одухотворенно. Він вносив в життя естетику, якийсь вищий сенс. І це відчувається. Насправді, Ярмоленко виконував ту саму функцію, що Веласкес для королівської родини Іспанії, скажімо. Я впевнений, що він вважав себе генієм і був певним своєї високої місії.  Але не так як тепер – я великий художник, дайте мені грошей. Він розумів, що він робив. І робив це якнайкраще, щоб це була культура.

Легко прослідкувати, що в Ярмоленка не було ніякої академічної освіти – і слава Богу! Бо я легко бачу звязок українського барока і Ярмоленка.

Та традиція малювання, яку я називаю українське бароко в малярстві, переросло із сакрального іконопису Візантії, зазнало непрямих впливів західно-европейської традиції, а тоді розвинулося, продовжилося кожним мистцем окремо. Адже кожен починає в мистецтві, по суті, з нуля. Художник подивився, йому показали трохи, як зробити, не навязуючи свого. І наші мистці автоматично вибирали пластику, що тягнеться з Візантії. Роками вивчаючи світове мистецтво за книгами і музейними колекціями, я сам завмер і надовго зупинився перед періодом українського барока, ікони, парсуни. В творчості Ярмоленка багато такого, що захоплює моє око і думку. Такого роду наївне мистецтво мене зачаровує своєю прямою дією. Воно сильне своєю простотою, щирістю і цією мотивацією – щоб красиво було! Це все дуже чесно!

В світі наївних мистців популярною була школа “від майстра до учня”. Як я вже згадував – трошки подивився, трошки показали, зрозумів якісь прості навики, а решта все залежить від твого таланту. І кожен мистець, починаючи свою історію, для себе вибирає, що йому подобається малювати – лебедів чи портрети.

Записали Дженіфер Кан і Лідія Лихач (Київ, лютий 2014)

Картини Панаса Ярмоленка  http://ukrainian-naive.com/artist/panas_yarmolenko