Кім Скалацький, історик мистецтва
ЩО МИ ЗНАЄМО ПРО НАРОДНЕ МАЛЯРСТВО?
Чи знаєте ви, що таке народне малярство? Ні-ні, не те, що вирощувалось у «парниках» деяких київських мистецтвознавців, а звідти потрапило під назвою народного до музеїв. Що ж то за народне, коли воно і близько біля народу не було, хіба що з міста привозили його на село з пересувними виставками? А у Красному Лимані – пригадую своє дитинство – у старій бабусиній хаті на стінах висіли намальовані на склі дівчата у стрічках різнобарвних, з квітками у руках – і все те переливалось-мінилось перлами, каменями дорогоцінними (під малюнок кольоровою тушшю підставлялась фольга). А ще була жанрова картина олійними фарбами на фанерці – дівчина з козаком біля перелазу, та ще в кутку висіла великомучениця Варвара з срібною чашею в руках, сережками у вухах, низкою намиста на пишних грудях, і вся вона була рум’яна та пишна, і стрічками прикрашена, і одяг увесь заквітчаний – куди тим вищезгаданим дівчатам – великомучениця ж! От як не бачили ви таку Варвару, то й не говоріть, що знаєте, що таке народне малярство. А як хочете знати, то поведу вас не по музеях, а по селах і містечках Полтавщини, поведу у ті часи, коли я прийшов до музею і переконався, що не тільки у нашому, а й у інших музеях якщо і є зразки народного живопису, то це тільки «Мамаї» та поодинокі випадкові картини XIX століття. А часів радянських – лишень оте «парникове». Здалось, бач, мистецтвознавцям, що те народне в народі занепало чи й зовсім зникло, то й вирішили вони вдихнути «нову жизнь» в українські гречаники... Щоб усі дивилися і раділи: живе народне і квітне ще пишніше, аніж за часів старосвітських! Говорив мені наш директор і художник Павло Матвійович Горобець: «Не ходи по селах, бо там тільки базарне і неоковирне. Боролись ми з ним у 30-х роках та ще й після війни кріпко. Подвиги наших фінінспекторів місця живого від тієї болячки на чистому тілі реалістичного мистецтва не лишили. Не ходи! Їдь у Київ, бери те, що закупило Міністерство культури та Спілка художників». Молодий я був, неслухняний. Пішов по селах... Тож запрошую до подорожі, шановний читачу! Спочатку підемо недалеко від Полтави – Стасі, Слиньків Яр, Михайлівка – по дорозі на Диканьку. Перші досить рідкісні знахідки. У великому селі Михайлівці не знайшов нічого. Порадили до Слинькового Яру. Там біля одної старенької хати, бачу, порається на городі дідусь – рве кукурудзиння. Допоміг йому, потім пішли в хату. I – ось вона, Наталка! 3 відрами біля колодязя. Ставок, село, вітряки... Поряд ще один пейзаж. Знімаю з стін, фотографую. Фотографую і діда Петра Ерисовича Демченка – колоритний дідусь, років під дев’яносто. «А ще, – просить, – зніміть мене разом з моєю покійницею. Зроду з нею ніхто не знімав».– «То як же це, дідусю, – з покійницею?..» – «А є у мене маленька карточка, то я її буду тримати у руках, а ви знімайте. А як карточку зробите, я вам віддам Наталку». Зафотографував я окремо його покійну дружину, а вдома зробив монтаж, посадив їх разом під їхньою хатою біля бузкового куща. Якраз Перше травня наближалось, послав фото по пошті – і діду, і всім родичам – та запитую в листі: «Чи жива там Наталка?».
Одержую лист від дочки: «Першого травня прийшли фотографії, а 30 квітня діда поховали... А Наталка жива – приїдьте заберіть». Той пейзаж уже викинули; Наталка збереглась, бо дід попередив: приїде чоловік, забере. Повмирали люди, з ними зникало мистецтво. Діти натомість вішали «Богатирів», «Альонушок», штамповану «чеканку».
Народна картина – творчість індивідуальна. Та як знайти авторів? Картини без підписів. Де придбали, хто продав? Відповідь майже завжди одна: у Полтаві, продавала жінка. Як знайти ту жінку?.. Допоміг випадок. Реставрую якусь народну картину (фанера побита жучком і слід відділити верхній шар з живописом та наклеїти його на нову основу), а в музеї йде саме ремонт. Підходять робітники, дивляться, один каже: «Це такі картинки тьотя Шура малювала». -«Хто така? Де живе?» -«Та ніби біля базару, малий я тоді ще був»... Уже й будинку того немає біля базару, але люди пам’ятають: і справді була така, малювала, прізвища не знаємо. Все ж знайшов ближчих знайомих, вказали вулицю, будинок, номер квартири. Стукаю в двері (дзвінок не працює) – ніби хтось ходить, але не відчиняє. Довгенько довелось стояти, поки здогадався гукнути: «Тьотя Шура!». Нарешті двері відчинились, ледь не силоміць зайшов у хату, розповів, хто й чому. «Ні, я не малювала і не
малюю». – «А це хто? – вказую на великі квіткові панно над ліжками. «А це племінник». – «А де він?» – «На Сахаліні, в армії»... Прийшов через тиждень, приніс фарби, пензлі, фольгу. Над ліжками, бачу, намальовано новий мотив – пейзаж з хатами, тополями.
«Що, – питаю, – племінник приїжджав?». Сміється.
Послухаємо ж тепер Олександру Георгіївну Шабатуру, автора Наталки тої, у Слиньковому Яру здобутої. «Першим почав малювати Юрко, брат, потім приєднався до нього товариш Миколка Волков. А мені дуже кортіло малювати. От як не було нікого, взяла фарби і намалювала дві роботи, як брат побачив, думав, що то Миколка малював. Десь у
29-му році завітав до нас якийсь дідусь, запропонував продавати наші картини на базарі. Недовго це, місяців три було, як з’явився, так і пропав, помер може. На базар з картинками першим осмілився вийти Микола. Потім вже і я з братом та Марія, сестра Миколина. Там і познайомились з дідом Семеном. Він уже давно малював, то ходила до нього додому, дивилась. А скоро нас стало чималенько, цілий ряд на базарі, то як виставимо усі картини свої – і на склі, і на фанерці,– так красиво. А я ходжу серед них і дивлюсь – то так якось радісно. Не так ті гроші, бо дешево продавали, як якось приємно, що людям подобається, що їм це потрібно. Війна потім усіх порозкидала, Юра не повернувся, десь загинув, а після війни недовго ми помалювали – порозганяли нас усіх, заборонили малювати. То вибачайте, що я вас не впускала і не признавалась, такі ми налякані тими інспекторами, що й досі боїмось двері відчиняти. Працюю зараз на швейфабриці прибиральницею, роблю саму чорну роботу. А я все-таки художниця...».
Окрім Волкових, Олександра Георгіївна назвала діда Семена та дядю Митю. Родичів першого, маляра і альфрейщика Семена Йосиповича Фурмана, вдалося невдовзі знайти. Малював він краєвиди, портрети Тараса Шевченка, жанрові картини на теми народних пісень. Знайшлась навіть його підписна робота – «Село Пушкарівка». На ній єдине, що дійшло до нас, зображення Пушкарівської церкви (колишній Мотронинський монастир, де, згідно легенди, померла Мотря Кочубей). Дядю Митю розшукували 12 років. Уже його натюрморт з кавуном був опублікований в альбомі «Полтавський художній музей» (1982), уже й автор його під іменем також дяді Миті попав до Енциклопедії світового наївного мистецтва (Белград, 1984; там, до речі, значиться і О. Шабатура та О. Вишник, мова про якого буде далі), а я все розпитував, чи не знає хто про горбатенького дядю Митю. Та його єдина, крім малювання, прикмета, тільки й допомогла. Саме в рік виходу енциклопедії знайшов-таки його будинок, дочку Зою Дмитрівну, самого ж Дмитра Григоровича Перепелиці вже два роки не було серед живих...
У 20-30-х роках у Полтаві був найзначніший осередок художників-кустарів, творців народної картини. Кустар (від німецького Kunstler – митець, художник) працював на ринок – на відміну від ремісника, що працював на замовлення. Патріархом полтавських кустарів – О. Шабатури, Ю. Бірюкова, Марії та Миколи Волкових, Д. Перепелиці, Параски Шушаріної та інших – був Семен Фурман. На художніх особливостях їхніх творів позначилася часта повторюваність одних і тих же мотивів. Їхні кращі зразки відзначаються віртуозним виконанням, лаконізмом, відсутністю зайвих деталей, спрощенням форми, яка межує з символом, яскравим колоритом, що будується на вживанні небагатьох чистих кольорів.
То наші Матісси.
Але облишмо мистецтвознавчі аналізи народних картин. Адже ` А як зберемо, прийдуть мистецтвознавці і напишуть (навіть таке, про що майстри з народу і гадки не мали).
За мною, шановний читачу! На Миргородщину, до тих сіл і містечок, що розташувались понад Пслом і Хоролом, де Івану Макаровичу Гончару вдалося знайти кількох «Мамаїв». Мо’, й нам пощастить. Але спочатку відвідаємо ті села, де відомий збирач українських старожитностей ще не був. Так надійніше. Ось село Романівка. Ще за селом зустрів чоловіка – він назвався художником Івановим. «Та у нас тут багато художників»,– відповів на мій подив. «А «Мамаї» є?». Довелось розповісти, що то таке. «Та хіба ж це Мамай? Це козак-запорожець, який же він Мамай? Є й козаки. У нас усе є». Повів мене ще до одного художника, Петра Хвостенка, а той уже привів до козака-запорожця. Дивним виявився цей козак. Сидів він не на землі, а на коні, при повному озброєнні – шабля, ратище, рушниця, кінь вороний б’є копитом землю, монументально височить фігура вершника на тлі вечірнього неба, у руках запорожця торбан, і чується: звучить з нього не сумна мелодія традиційних мамаїв, а героїчна торжественна музика:
...військо йде, короговки мають, попереду музиченьки грають...
Унизу під козаком традиційний текст: «Хоч дивись на мене, так не вгадаєш»... «А хто ж його малював?» – з завмиранням серця запитую (невже знають?..). Виявилось, що картина належала їхньому односельцю, Павлові Панасовичу Кузьменкові, і подарував йому того козака його тесть в день весілля, а тесть товаришував з автором картини, Стовбуненком... у Остапйому ще живий хрещеник художника, дід Карабак, він знає більше.
На мотоциклі з Петром Хвостенком їдемо у Остап’є. Знаходимо Стовбуненкового хрещеника. Вісімдесятилітній Антон Дем’янович Карабак розповідає: «Мій хрещений батько був гарним художником. Що побачить, те й малює: чи людину, чи коня – усе міг. Малював ікони, портрети, картини, навчався у свого батька, а той був ще кращим маляром. I він ще різав з дерева фігури і золотив їх. Як будували у нас міську церкву, Троїцьку, то ікони малював якийсь італієць, а дід Яків різав і золотив іконостас. Гроші на іконостас дав наш таки міщанин,– забув, як його звати». Згодом ці дані підтвердив «Перечень экспонатов кустарных изделий Полтавской губернии, представленных Полтавским губернским земством на Всероссийскую кустарно-промышленную выставку в 1902 г.», де зазначено: «Образцы (иконы и портреты) работы живописца с. Остапья... мещанина Ф.Я. Стовбуненка – самоучки; учился у отца, тоже самоучки, работает на местных заказчиков и церквей... Получает в год около 300 руб.».
Не утримаюсь від деяких подробиць щодо «Козака-бандуриста» Ф. Стовбуненка. Під час реставрації твору виявились досить цікаві деталі, що стосуються техніки живопису майстра. Передусім Стовбуненко не використовував підрамка: полотно набите прямо на раму, після чого було поґрунтоване. Ґрунт вохристого кольору, досить товстий і ламкий. По ньому написані тільки фігури коня і вершника. Художник вдало використовує темний ґрунт для живопису тіла, червоного жупана. Збруя коня, вишивка жупана, зброя писана лесировками по срібній фользі (давні прийоми іконописців для підвищення декоративного звучання твору). Складну техніку Ф. Стовбуненко використовує і при малюванні пейзажу. Для неба використаний світло-рожевий і світло-блакитний підмальовок (по ньому йдуть інтенсивні золотаво-жовті, зелено-жовті, що переходять в глибокі сині кольори), трава малюється по рожевій імприматурі холодними синіми кольорами з наступною жовто-зеленою лесировкою. Отже, у живописі остап’ївського маляра маємо цілком свідоме використання оптичних ефектів фарб, яке з’являється в українському живописі наприкінці XVIII століття як наслідок прямих стосунків з західноєвропейськими майстрами. У цьому відношенні показова згадка про приїжджoгo італійця, у котрого старший Стовбуненко перейняв деякі малярські секрети і передав їх згодом своєму синові. Стосовно ж зміни традиційної композиції Федором Стовбуненком, гадаю, що у цьому випадку майстром був творчо використаний якийсь кінний парадний портрет (схоже, це був портрет генерала Пріма пензля Реньйо).
У Остапйому зберігся навіть будинок Ф. Стовбуненка – великий, під залізним дахом. Гарні тут (потомственні теж) покрівельники живуть, Вишники. «Ось,– розповідає мені по дорозі П. Хвостенко,– і будинок одного з них. Його саме продали, і він ще стоїть порожній». Справді, красивий будинок, особливо дах і димар – металевий, з візерунками. Підійшов ближче, заглядаю у вікна,– така вже звичка погана: заглядати по вікнах, чи не висить що цікаве. Уявіть собі: порожньо в кімнаті, а на стіні – дві картини. I такі, що ні на що, ні на які традиції не схожі. Сидимо, чекаємо, поки прийде з поля жінка, що купила той будинок. Дочекались-таки, запитую: «Чиї то картини?». Виявляється, когось із Вишників, ніби Івана. На одній картині Тарас Бульба з синами, на другій – сам Вишник з сім’єю на тлі своєї хати. «Оце коли б сьогодні не прийшли,– говорить жінка,– завтра їх повикидали б, бо старі вже, кому вони потрібні...». Здивувалась, що потрібні. Довелось іще кілька разів приїздити в Остап’є. Розпитував про Івана Вишника. А згодом дізнався, що хата була не Івана, а його брата Олександра – вони жили поряд і мали однакові хати, але Іванова була давно розібрана. Отже, Вишник Олександр Дмитрович. Нині його «Автопортрет з сім’єю» у кольорі опубліковано в згадуваній уже Енциклопедії. Не думав ніколи про славу остап’ївський покрівельник. Але ж була у душі божа іскра – окрім того, що був добрим покрівельником, робив скрипки, гітари, ще й малював. Був знайомий з Федором Стовбуненком, допомагав йому у столярній роботі, але в мистецтві були антиподами. Федір – потомственний маляр, ремісник, вправний рисувальник, колорист, а у Олександра все було навпаки – ні рисунку, ні школи, ні традицій, ні віртуозності. Усе в нього первісне, щойно відкрите, по-дитячому наївне, але яка у всьому індивідуальність і незалежність! Відкриття світу для нього було одкровенням, а не штукарством, як то є часто у пошуках майстрів початку XX століття. У Вишника реалізована мрія Пікассо, який бажав позбутися полону академічного малювання, але у Пікассо результат іде від розуму, а у Вишника він внутрішній, природний. Це схоже на птаха, який, співаючи, не думає про художні особливості свого світу. У кожного птаха своя пісня. Хіба можна виробити єдину міру їх художньої цінності? Живописом О. Вишник займався для задоволення власного потягу до мистецтва. Малював для себе і своїх знайомих. Сюжети найрізноманітніші: портрети, пейзажі, побутовий жанр. Малював навіть ікони, але що то були за ікони! На одній з них (Трійця) зобразив автор свою жінку в звичайному буденному одязі, місцевого «батюшку» Якова, сільських босих хлопців за столом (ангели), і все те на тлі якоїсь знаменитої остап’ївської осики. Вишник – майстер типу Піросмані, Генералича. Їх називають наївними художниками, примітивістами, інситними майстрами (від лат. insitus – природжений, непривнесений). Належать вони до великої когорти самодіяльних художників з тою різницею, що художник-любитель свідомо, менш чи більш успішно наслідує професіоналів. Якщо професіонал працює «під примітив», його творчість, образна мова іде знову ж таки передусім від свідомості. У наївного, інситного художника творчість ґрунтується на зовсім іншій психологічній основі. Ще Іван Франко у статті «Із секретів поетичної творчості» писав, що у кожного митця живе ніби два «я». Одне іде від свідомості, друге – підсвідоме. У наївного майстра внутрішнє, підсвідоме «я» значно сильніше першого. Відступи від загальноприйнятих правил у нього не запрограмовані. Він може навіть вважати, що наслідує якісь певні зразки, але рука його створює зовсім інший світ (так, до речі, було і з всесвітньо відомим митником Руссо).
Отак, з роздумами про тонкощі психології творчості майстрів з народу, ми й не зчулися, як перейшли Псьол і зразу ж попали у Запсілля – одне з наймальовничіших сіл полтавських. Досить тільки походити по ньому, помилуватись його тихою красою – і справді серце відпочине. А яке задоволення ходити по хатах, по людях, розмовляти з ними – і не тільки про малярство. Отже, перейшли місток та й не будемо довго напитувати «Мамаїв», а зайдемо у найпершу за містком хату до Ганни Костівни Верхолаб. У неї все, як на початку століття – старі лави попід стінами, над ними у великих чорних «рамцях» фотографії всіх родичів (ой, скільки ж біля цих «карточок» переплакано-перезгадувано...), а біля родичів (таки ж висить!) – «Козак-запорожець», що його малював Полікарп Данилович Захаренко, а далі у кутку чималий різьблений і позолочений кіот роботи Костянтина Васильовича Костенка, батька господині. У Ганни Костівни зберігається ще увесь його, різьбяра і позолотника, інструмент. Живе вона сама, влітку тільки діти онуків привозять. А так живе із своїми клопотами та спогадами. Не посмів я в неї нічого ні просити, ні купувати для музею, бо все те – частка її серця, її життя. Тільки, пишучи ці рядки, картаю себе, що за суєтою повсякденною досі не зміг провідати бабусю Ганну. Чи ще вона там жива-здорова?..
Придбали для музею «Козака-бандуриста» у інших людей. Як уже вийшов з ним на подвір’я, дивлюся – лежить прямокутна фанерка біля казанків курячих (а мені вже на кожній фанерці картинки ввижаються), питаю: «Що то?» – «А... то на ній курям висівки розтираємо». Коли це дочка уточнює: «Мамо, а то ж була картинка, у хаті висіла, а потім викинули». Еге! Таки недаром запитав. Чи ж там після висівок що лишилось? Уявіть собі – лишилось. А не що-небудь – після реставрації маємо чи не найкращу роботу Олександри Шабатури, її «Село». Аж он куди дійшли вироби кустарів полтавських!
Шкода покидати Запсілля, але пора рушати далі. Їдемо тепер у Миргород, але не за народною картиною, їдемо по Марію Магдалину. Саме для садиби I.П. Котляревського знадобилася вона, і не яка-небудь, а копія з австрійця Лампі. Ніякого відношення не мав Лампі до нашого народного малярства, але з поваги до автора «Енеїди» та безсмертної «Наталки Полтавки» їдемо у Миргород до Насті Дмитрівни Бабенко. Саме в неї, як хтось повідомив, і знаходиться та популярна колись копія.
Пригадую мокрий осінній день, прорізані глибокими траншеями миргородські провулки (проводили саме газ), довго шукав потрібну вулицю, недобрим словом згадував не вельми гарної поведінки дівку з міста Магди, яку канонізували ніби спеціально мені на досаду. Нарешті знайшов хату, познайомився з Настею Дмитрівною. Заводить вона мене до світлиці: «Ось,– говорить,– і Магдаліна!». Винагороджений я був за всі блукання сторицею. На стінах (що та Магдалина) висіли великі заквітчані рушниками портрети. Та які! Хто б повірив, що до наших часів доживе від XVII-XVIII століть парадний, репрезентативний, як говорять мистецтвознавці, український портрет. Звичайно, перначі, розп’яття, євангелія замінені в них сучасними предметами. Ось Настя Дмитрівна у корсетці, вишитій сорочці сидить край криниці, а за нею у кучерявій зелені Хорол-річка, де дівчина з відрами на коромислі воду бере, і хмари білі пливуть на синім небі, «мов дівочі літа»... А на другому портреті її чоловік Іван з газетою «Известия» за 1935 рік, пляшкою і склянкою на столі, і знову краєвид з Хоролом, тільки біля річки хлопець ловить рибу... I простив я Магдалині усі її «прогрішенія»,– що там говорити – і вона була колись дівчиною нівроку собі, а хто з нас не грішний! Головне – відкрито ще одного художника. На підрамках (ледь видно) був його підпис: Григорій Петрович Ксьонз.
Місцевий художник Василь Іванович Хитько досить добре його знав.
«Ще малим,– розповідає він,– років 9-10 захворів Григорій на скарлатину. Одужав, але ускладнення привели до втрати мови і слуху – став глухонімим. Малювати навчався у іконописця М. Химочки, а у 23-24 роки вже сам був майстром. По бідності свою майстерню утримувати не міг, то працював у інших малярів – у Д. Рудича, в містечку Хомутець, у Отришка – в Ромнах. За радянських часів почав писати портрети селян та міщан. Чимало його робіт є в Миргороді та навколишніх селах. Помер десь на початку 40-х років у будинку для пристарілих». Де, В. Хитько точно не знав.
Згодом, подорожуючи по Миргородщині, часто зустрічав твори Григорія Ксьонза. То були не тільки портрети, а й жанрові картини, натюрморти. Розповідають, що художник продав свою хату і жив по людях – за роботу мав притулок і харчі. Так у подружжя Федора і Харитини Герасименків жив цілу зиму 1928 року і виконав п’ять робіт. На одній з них молода Харитина бере з колодязя воду, поряд з конем стоїть її чоловік. На пропозицію продати картини музею, Харитина Ільківна відповіла: «Доки ми живі – ніколи того не буде». Слід віддати належне власникам творів художника – ніхто з них не бажав з ними розлучатися. Пріська Терентіїв-на Додух, що мала портрети покійного чоловіка та його першої дружини, на мою пропозицію відповіла: «Як можна? То ж пам’ять. Та й люди що б на те сказали?». Повага до свого роду, до предків своїх, святість пам’я-
ті – то теж скарб. Нехай якнайдовше бережуть його люди. А то ми часто-густо тільки тоді згадуємо про предків своїх, як попадаємо до музеїв. I мені, музейному працівникові, зацікавленому у тому рості кількості експонатів, неодноразово доводилось переконувати людей: «Не продавайте. То ж остання згадка про ваших батьків, дідів. Бережіть її». Звичайно, часто бувало і навпаки: вмовляв, щоб передати в музей, бо старі люди повмирають, а дітям байдуже. У цьому, на жаль, переконувався частіше.
Твори авторів з народу знаходяться легше, ніж відомості про них.
Роботи Григорія Ксьонза дійшли навіть до Полтави (зовсім випадково натрапив на портрет кобзаря Михайла Корецького), але скільки не ходив по Миргороду – навіть працівники пошти допомагали мені у цьому,– ніяк не вдавалось знайти родичів художника, щоб уточнити дати його життя, дістати його фото. Тільки восени минулого року родич прийшов сам, прийшов до музею – така несподівана для мене радість. Це був племінник художника Володимир Миколайович Киріян. Маємо тепер і точні дати, і аж три фото майстра, а музей поповнився ще двома роботами – портретом Одарки Ксьонзенко, рідної сестри художника, та його брата Володимира, який загинув у 1914 році. Потихеньку сходяться докупи, до музею, твори миргородського майстра. А там – прийде час – і виставку персональну зробимо. Чи ж мріяв коли про таке Григорій Петрович?
Отак ми, шановний читачу, дійшли до останніх представників нашого національного живопису, того, що продовжував старі традиції українського малярства. В той час, коли наприкінці XIX століття в майстернях Києво-Печерської лаври культивували мертвонароджений «візантійський стиль», в містечках та селах по Пслу, Хоролу та Ворсклі ще жили традиційні майстри з народу, останні представники цехового і позацехового малярства – Федір Стовбуненко, Полікарп Захаренко, Григорій Ксьонз, Михайло Химочка, Дмитро Рудич, Хома Невпряга (а скількох ми не знаємо!), творчість котрих зберігала і розвивала народний ідеал, народне поняття про красу. Вона була викликана народними запитами, а не модою чи намаганням будь-що зберегти «національний стиль». Як згодом і творчість кустарів. I лишається сумний факт: презирливі штампи «базарний», «ремісничий» завадили нашим мистецтвознавцям зійти до істинних творців народного живопису. У 1933 році ще можна було застати в живих авторів останніх «Мамаїв» Федора Стовбуненка і Полікарпа Захаренка. Григорій Ксьонз дожив до 1946 року. Вони могли б розповісти нам про своїх попередників. Могли б...
У 40-х роках відродилась, перервана війною, творчість художників-кустарів, останніх авторів народної картини. Вони не могли поскаржитись на неувагу до їхнього існування, особливо з боку представників фінорганів – вже на початку 50-х років народне малярство на Полтавщині стало реліктом минулого. Натомість на «грядках» київських мистецтвознавців буйно розквітло «народне декоративне малювання» (до речі, творчість Катерини Білокур не має до цього «народного» мистецтва ніякого відношення). Але це вже не предмет нашої розмови, а тим більше подорожі. Та не годиться, щоб був таким мінорним кінець моєї розповіді – у читача може скластись враження, що зовсім вже перевелись таланти народні. Аж ніяк! Зникають окремі прояви народної творчості – творчість ремісників, «богомазів» (позацехових майстрів), кустарів – і то цілком природно. Але творчість народна, у тім числі і художня, ніколи не перестане існувати. До неї належать наївні майстри – вони час від часу будуть з’являтися на тлі самодіяльної творчості і дивувати нас своєю індивідуальністю. Врешті, нехай і рідкісне це явище, художники-любителі теж можуть дивувати нас і творити Мистецтво. То наостанок – ще одна подорож. Не в село і не в містечко, а у велике місто Кременчук. I не по околицях, не по старосвітських будиночках підемо, а зайдемо до виставочного залу, що у самому центрі міста. Було це в 1982 році. Заходимо, отже, до виставочного залу – виставка сучасного мистецтва (уявіть себе музейником з чималим стажем – вас уже ніщо не дивує), оглядаємо твори... все це вже було, усе це вже бачене... щось трошки краще, щось гірше. I враз – як грім з ясного неба! Перед вами невеликий пейзаж, такий знайомий,– пригадались Запсілля, Михайлівка...– але як те зроблено! Стою приголомшений (з великим стажем) і думаю: цього не може бути. Але картина є. Є філігранна техніка (старі голландці!), є витончена декоративність кольору (ні, це не бездумне наслідування класикам), є довершеність композиції, образу (можна і професіоналам повчитися). Читаю етикетку: М.С. Щеглов. Мені одразу ж пощастило: чергова по виставочному залу знає телефон художника. Вдома лише його дружина: «Микола Сергійович скоро прийде». Нарешті заходить строгий такий чоловік і, коли я назвався, не дуже привітно на мене поглянув, важко сів на стілець. А я – у телячому захваті – почав виливати свою радість з нагоди відкриття Художника. Бачу – він зовсім занімів. Потім Микола Сергійович розповідав: «Коли ви назвались директором музею, я подумав: ну от, уже й додому прийшли навчати, що так малювати не можна. Усе життя мене навчали: треба тільки широко, без подробиць, узагальнювати – як усі. На виставки не приймали. Та й на цю я попав з великими труднощами. Опір професіоналів був настільки твердим, що у салоні мені навіть не продають пензлі й фарби...». 3 того часу у нашому музеї було дві персональні виставки художника. Люди – їх чимало – просять його адресу, телефон, бажають мати вдома картини Щеглова (до професіоналів щось не дуже добиваються). У Кременчуці, в Києві з виставок зникли два його твори. Художник з серйозним виглядом жартує: «Це вже народне визнання!».
За плечима Миколи Сергійовича великий життєвий шлях. Війну пройшов командиром стрілецького відділення (Південно-західний, Сталінградський, 3-й Український фронти). 3 боями проходив Полтавщину, був поранений... У рядах Радянської Армії він з 1940 року. I цього ж року здав екзамени до Академії художеств, але навчатися не довелось жодного дня... Після війни до Академії вже не повернувся – важка контузія завадила цьому. Був учителем, викладав малювання в середній школі. Самотужки став художником. I в цьому, як і у всій його біографії, немає нічого дивного. Крім одного – яким він став художником.
Треба ж мати таку рідкісну силу волі і віру у свій талант! I це теж диво: не зійти з вибраного шляху, не піддатися нівелюючому впливу шкіл, штампів (скільки їх, цих штампів...). Микола Щеглов виробив свій творчий метод, свою техніку живопису. Рідкісна зорова пам’ять дає можливість художникові зовсім не користуватися етюдами. Композиція, колорит постають у його уяві, зміни й пошуки йдуть у процесі роботи на полотні – вони можуть бути внесені й через кілька років. Вимогливість художника до своєї творчості якнайстрогіша. Незважаючи на повільний процес створення картини, закінчена робота зберігає емоційність першого враження від баченого – усю розкіш і поезію, яку втілює жива природа. Кожен з його творів – шедеврів малярської техніки – як крапля чистої води, у якій відображується навколишній світ. Запитують: «Щеглов – професіонал чи самодіяльний художник?». Відповідаю: «Він просто художник». А про себе думаю: як непросто бути просто художником.
(Щорічник «Наука і культура», Вип. 22, К. 1988)
картини Олександри Шабатури http://ukrainian-naive.com/artist/oleksandra_shabatura
Григоря Ксьонза http://ukrainian-naive.com/artist/hryhoriy_ksonz
Дмитра Перепелиці http://ukrainian-naive.com/artist/dmytro_perepelytsia
